1.

Як не дати здійснитися людині? Як перетворити його на річ?

Для цього потрібна одна-єдина нарада. Один-єдиний замок на клітину – або склеп – відімкнути який практично неможливо.

“Живи для інших. Поклади своє життя на вівтар їхніх вимог та очікувань”.

Немає надійнішого способу позбавити людини його бажань. Його долі. Його життя. Адже це найвище благо і вищий моральний закон – жити для інших. Все інше – огидний егоїзм. Дивовижно ефективна, смертоносна пастка. Коли кожен живе для іншого – що залишається у результаті? Що залишається, якщо кожен настає на горло власної пісні, до коріння обрубує собі крила – нічого собі, все іншим? Порожня, випатрана, понівечена душа. Порожня душа живе заради інших порожніх душ. Нездійснені живуть заради нездійснених. Мертве заради мертвого.

Вищий моральний закон на перевірку виявляється законом смерті, який стверджує смерть, що підносить її на п’єдестал. І над цим царством смерті стоять, подібно до ангелів з вогненними мечами чотири велетня. Перший – почуття провини, другий – заздрість, третій – ревнощі і четвертий – суперництво. Ідеальна пастка. Геніальний винахід Царства Матерів.

2.

Ми поранені. Ми народжені з травмами та виростаємо з травми. Хтось більшою, хтось меншою мірою – але немає нікого, кого минула б чаша страждань.

Але…

Страждання це лише прелюдія. Найголовніше відбувається потім – як ми поводимося з травмами. І ось тут на повну пишними хмарами розпускаються квіти зла. Зло починається з уникнення травми. Зло починається з такого природного та зрозумілого бажання не страждати. Чи не так? Навряд чи хтось сперечатиметься з очевидним.

Лихо лише в тому, що уникнення і захист від страждань не позбавляють нас від них, а навпаки, роблять їх вічними. А нас – сліпими до їхнього змісту. Бо страждання це не про те, як і яку нам завдали шкоди. Страждання про те, як ми самі створили умови та обставини, щоб страждання оточували нас і йшли за нами як газопиловий хвіст комети. Слідували… навіщо?

Щоби ми не бачили. Щоб ми не розглянули. Щоб ми не з’ясували, що страждання виконують наш таємний потяг – назавжди злитися з материнською утробою. Розчинитись у ній. Страждання тут лише пусковий механізм захисту, що відкидають нас назад, в архаїку фетального нарцисизму. Приваблюючого, океанічного, що несе непереборну ілюзію всемогутності та безсмертя. Ось цей нарцисизм ембріона і виявляється головним бенефіцеаром наших захистів від страждань.

Заради цього нарцисизму ми жертвуємо можливостями, шансами, своїм автономним буттям, зрештою. Кожне наше “я не допущу, так більше ніколи не буде” кидає ще один кровоточивий шматок нашого життя на поживу фетальному нарцисизму і материнської утроби, що стоїть за нею. Ну як? Задоволені?

3.

Бажання цього поєднує всіх…

Жак Лакан сказав, що тільки це спрямоване на нас робить нас реальними.

Йдеться про кохання.

Я міг би навести точні, але герметичні слова Лакана про сутність кохання. Але, зараз звернуся до слів Бредбері: “кохання це коли вдвох вільніше, ніж поодинці”

Але саме тому існує майже невідмінний двійник кохання.

Цей двійник виявляється для нас приблизно тим, чим для мишей стає сир у мишоловці.

Цей двійник – материнське кохання.

Адже кохання це безумовне прийняття іншого, так?

Тільки ось велике питання – якого “іншого”?

Материнське кохання, і справді, безумовно, повністю приймає кожного з нас.

Як особина.

Як набір функцій, які забезпечують збереження роду.

Материнське кохання – сила “безсмертної родової плазми” (за висловом Фрейда), що підтримує родову стихію і смертоносна для особистості.

А небезпека материнського кохання в тому, що вона майстерно маскується під прийняття нас як особистостей.

Це обман.

Ми підсаджені на материнське кохання як на сильнодіючий наркотик. Ми впевнені, переконані реакціями нашого тіла, що загинемо без такої любові.

У лоні материнського кохання ми отримуємо ілюзію безсмертя як особини. Звідси й адиктивний потяг до неї.

І ось ми вже готові на все, щоб отримати бажаний наркотик. На відмову від себе. На небуття. Розчинення у материнській утробі. Адже, якщо не розчинимось, то неодмінно помремо.

Так, помремо.

Як особина.

Щоб відродитись як особистість. Як унікальне, що ні до чого не зводиться, не розкладається на елементи, буття.

Кохання (справжнє, не материнське) вбиває нас як особин, відтворюючи як особистостей. І тому те, ми так боїмося кохання – адже воно приходить до нас як смерть.

І ховаємося від любові в лоні любові материнської. Щоб зникнути, поховати себе як особистість.