Хто ж я?

Що я хочу і, відповідно, що я можу?

Це не питання про свою персональність, це питання, чиє вістря націлене на власну реальність. Реально лише те, що є унікальним. Те, що є власною причиною та власною підставою. Те, що тиражовано, те, що масово та стандартно – ілюзорно та примарно.

Трагедія в тому, що реальність робить нас чужими (і навіть небезпечними) для звичного людського світу. Якщо ми реальні – ми випадаємо з усіх рамок, не відповідаємо загальним вимогам і руйнуємо очікування інших, найчастіше значущих для нас людей.

Приносимо біль іншим, самі того не бажаючи та страждаємо самі. Наважуємося бути реальними – опиняємося в ізоляції та самоті, знедоленими та покинутими. Але, жертвуємо своєю реальністю заради визнання та любові – стаємо мертвими. Розгойдуємось між життям на самоті та смертю серед людей.

Людиною бути страшно. Але бути мертвим – куди гірше. На піку страху відкривається безмежність, сила та радість. Жертвуючи унікальністю, не отримуємо нічого, крім короткочасної ілюзії та вічного забуття. Не залишається іншого, крім жахливого пишноти Чорного Сонця – унікальної і відкинутої всіма і тому абсолютної реальності себе.